Дзвін і скальпель

Дзвін і скальпель


село нижній студений


Дзвін і скальпель


Нині, 21 жовтня, виповнюється світлих вісімдесят визначному хірургу Закарпаття Криваничу.


Якщо хворому після розмови з лікарем не стало легше, то це не лікар
Бехтєрєв
…Життя прекрасне, коли ти щасливий, але набагато краще, коли інші щасливі завдяки тобі.
Папа Франциск
«Дзвін і скальпель» – так називається книжка, що тільки-но появилася в ужгородському видавництві «Гражда» у серії «Роде наш красний», про чоловіка, який прийшов у світ ще в минулому тисячолітті у державі, якої вже нема – Карпатській Україні – нинішньому Закарпатті, вивчився і сягнув житейських висот у країні-імперії, яка теж зникла – СРСР. Зараз вірно служить третій – вільній і незалежній Україні, її народу, своєму отчому краю.
Це – знаний хірург Дмитро Криванич, якому 21 жовтня виповнюється 80!
Понад шість десятиліть він вкладає у своїх пацієнтів і студентів не тільки розум, а й душу і серце.
Понад десять тисяч проведених операцій!
Сотні його учнів-лікарів – майже чотири десятиліття викладає хірургію в університеті – несуть по світу його благородну науку рятувати життя.
З одинадцяти братів і сестер, та навіть з цілого роду, лікарем став тільки він… З них нині живуть усього двоє: 80-річний Дмитро і на два роки старший Василь.
Саме про заслуженого лікаря України, кандидата медичних наук, доцента УжНУ, ювіляра Дмитра Криванича – у цій книжці.
Насправді нелегко давалися і долалися ці висоти горянину – синові куркуля…
Уродженець Міжгірщини хірург Дмитро Криванич – мій друг і земляк: його рідне Нижнє Студене з моїми Рекітами роз’єднує (чи поєднує?) один верховинський хребет.
Хоч старший він від мене рівно на 15 літ і 15 днів, але в нас багато що спільного і багато що єднає.
Його мати-горянка, мучениця і страдниця, народила одинадцятеро дітей. Він – десятий.
У нас було восьмеро. Я – шостий.
У дитинстві він наймитував.
Чотири роки служив хлопчаком у чужих людей і я…
Різниця тільки в тому, що його батька – працьовитого і хазяйновитого верховинця – радянські владоможці записали в куркулі й запроторили-забрали на дванадцять літ у сибірські концтабори, з яких він просидів дев»ять. Його звільнили достроково як незаконно, несправедливо засудженого.
Мого татка, замученого цією ж антигуманною, антинародною системою – надтяжкою роботою на колгоспній землі – на 55 році життя навіки забрала у своє лоно земля, яку він любив і на якій до останніх земних днів робив…
Змалку Дмитро мріяв стати хірургом. І став ним, причому блискучим сеціалістом, визнаним.
Оперував однаково правою і лівою руками, що є взагалі унікальним явищем у хірургії.
Без наукового керівника – теж рідкісний, просто унікальний випадок! – написав кандидатську дисертацію, яку успішно захистив.
За золоті руки його неодноразово запрошували на престижну роботу в Київ, у інститут, але він прагнув служити людям отчого краю насамперед, виривати їх з пазурів смерті.
Не будучи членом тоді всемогущої Комуністичної партії, чотири роки був головним хірургом Закарпатського облздороввідділу, помагаючи колегам у рятуванні важко хворих у районах. Одночасно працював і працює на кафедрі хірургії Ужгородського державного – нині національного – університету.
На людській біді, як дехто, не набудував собі особняків-палаців та вілл, а мешкає у звичайній 2-кімнатній квартирі на другому поверсі п’ятиповерхівки, в яку вже двічі забиралися міські злодюжки, але золота й американської «зелені» так і не знайшли.
Може, тому їм не «поталанило», що номер квартири – тринадцять?..
Багато літ їздив на «Жигулях». Нещодавно продав дачний будинок в Оноківцях, бо одному, без дружини Люби, яка ступила за Межу, тримати там порядок стало важкувато, а син Валерій з сім»єю має свій дім, й за ці гроші Дмитро Васильович купив собі іномарку «Хондай». «Хоч на старості на нормальній машині поїжджу», – каже.
І хоч восени 2021 року йому виповнюється світлих вісімдесят – не поспішає на відпочинок, справді заслужений відпочинок.
Йти на поміч людям – це у нього в крові... І не лише з питань медицини, а в будь-яких житейських проблемах.
А в хірургічному ділі – справжній майстер.
Професіонал.
Віртуоз.
А такими людьми просто так не розкидаються і при першій слушній нагоді з ними не прощаються. Вони – сіль землі, золотий фонд нації. Такими своїми синами держава сильна, бо не в переносному, а в прямому значенні вони бережуть її здоров’я.
Заслужений лікар України.
Відмінник охорони здоров»я.
Шістдесят один рік медичного трудового стажу!
У вірші поета Василя Густі для згадуваної книжки, присвяченому ювіляру, є такі рядки:
Із села Студене знаю чоловіка.
Із гарячим серцем йде він у житті,
Як людина честі, як від Бога лікар,
В нього совість чиста й руки золоті.
Але чому все-таки «Дзвін і скальпель»?
Про Дмитра Криванича зрозуміло: всеньке життя зі скальпелем у руках рятував людські життя. І співав у вузівській заслуженій чоловічій капелі «Боян».
Коли якось почули його соковитий баритон народні артисти України Софія Ротару – розплакалася, а Іван Попович запропонував йому полишати лікарську справу і їхати в Київ співати поруч з ним…
Виростив з жінкою Любою сина. Валерія, який з дружиною Тетяною – теж медичкою – подарували йому двох онуків – Олександра й Віктора. Олександр пішов стежкою дідуся: став фармацевтом, навіть кандидатську дисертацію захистив! Мало того: його дружина Ольга – теж кандидат фармацевтичних наук. Обоє викладають, як і їхній знаменитий і відомий дід, на медичному факультеті УжНУ. Тому можна говорити про династію медиків Криваничів. І ще: Дмитра Васильовича ощасливили вони двома правнуками: Олексієм і Анночкою.
Скальпель Дмитра Криванича зрозуміло. Але до чого тут все-таки дзвін? Ось як про це розповідається у згаданій книжці.
«Своя земля і в жмені мила…»
Від природи дід Дмитра Васильовича по батькові Михайло Криванич був метикуватим, мудрим і хазяйновитим. Ліси – багатство Верховини, тоді належали графові Шенборну. Коли треба було нарубати ліс і кругляк чи бруси відвезти на конях у Воловець, на залізничну станцію – люди Шенборна зверталися не до будь-кого, а саме до простого верховинця Криванича з Новоселиці. Він набирав найкращих людей-майстрів з різних сіл Верховини і не лише керував усім цим процесом, а й сам працював з людьми, які за це дуже шанували його.
Він був за них відповідальний у всьому: харчування, ночівля у колибі, оплата роботи і т. д.
Тому Михайла Криванича величали Кероном. Це щось подібне як нині бригадир. Або клієнт, що в наші дні набирає людей на роботу в якусь країну. Навіть його синів називали не Криваничами, а Кероновими синами.
У лісі, в бутині, як казали тоді, вони жили й трудилися місяцями.
Ой у зимі – у бутині, вліті – долі водов,
А на осінь – газдувати, білявино, з тобов.
Харчувалися здебільшого картоплею, салом, бринзою і токаном. Він так звик до того токану з димом, що коли вже не ходив у ліс на роботу, то просив свою невістку Гафію – маму Дмитра Криванича, бо молодою дружина померла, аби зварила йому токан, прокурений димом…
Коли закінчував роботу – йшов по селах з повною торбою-тайстрою, засмальцьованою такою, повною грошей, і розраховувався з людьми. І саме таким чином сподобалася йому місцина у Нижньому Студеному. Порівняно рівна така. А в горах рівна місцина – це справжня рідкість. З одного боку річка жебоніла, а з іншого дзюркотів струмок.
І приніс він зароблені студенцями гроші в Нижній Студений влітку 1911 року.
Люди зібралися біля жидівської корчми. Їх було майже два десятки. Керон чесно розрахувався з кожним. Потім зайшли в корчму.
– Налий кожному з цих чесних трударів по пів деци, – попросив корчмаря.
Такого замовлення у жида ще не було ніколи.
– Налию, айбо хто розраховуватися буде? – спитав жид.
– Я ти не лиш се виплачу, а й усьо твоє хазяйство, – упевнено так мовив Михайло Криванич. Корчмар же його не знав.
Криванич же давно поклав око на ту земельку. Будиночок з каменю – єдиний такий на все село! – його не цікавив. Земля! Вона тоді на Верховині була найголовнішим козирем, найбільшою цінністю. А тут – біля річки, більш-менш рівнина…
– Хоч земля й бідна, та рідна, – напівпошепки казали люди, спостерігаючи за такою оказією. – Своя земля і в жмені мила. Людям болить земля, бо без неї не є їм життя…
– Ще такий верховинець не народився, аби купив моє ґаздівство і землю.
– Заставмеся, – одразу при людях мовив Криванич. Був там на той момент і нотар. Мудрий Криванич заздалегідь запросив і його.
Самовпевнений корчмар без роздумувань погодився і нотар розбив руки корчмаря і Керона.
– Но та кілько твоє ґаздівство коштує? – з ледь вловимою посмішкою спитав Криванич.
Жид при багатьох свідках не міг заломлювати високу ціну й назвав більш-менш реальну.
Криванич кладе на стіл свою засмальцьовану сумку, чинно виймає з неї гроші, відраховує запрошену суму й віддає корчмарю. Той не вірить своїм очам: звідки у простого бідняка такі гроші? Але відступати нікуди.
– О, Боже, що я наробив? – заломивши руки, мовив. Та було вже пізно.
– Кілько тобі дати часу, аби ти вибрався з свого маєтку?
– Д-два місяці…
Доки жид збирав свої пожитки – Криванич закупив ліс, інші будматеріали, й коли старий хазяїн виїхав – одразу розвалив ту кам»яну споруду, звів нову, з дерева, світлу й простору.
Це була перша хата в Нижньому Студеному, покрита не соломою чи драницями, а бляхою! І перша, яка була поштукатурена всередині, а не помазана простою глиною.
Але тільки звів свою хату Михайло Криванич – сталося лихо в уже рідному йому Нижньому Студеному: згоріла церква. І він, перший газда села, взявся будувати… церкву!
Уже потім, через літа й літа його внук Дмитро Криванич знайде на горищі батьківської хати скрині з паперами, в яких усе скрупульозно записано рукою його діда – тодішнього церковного касира, хто скільки дав на церкву, хто й що робив… Це була перша церква у селі, споруджена не з дерева, яке легко горіло від громів, а з каменю! І донині зберігся напис на її стіні, що церкву цю разом з іншими сельчанами будував Михайло Криванич!
Три бані, а в одній – дзвони. На одному з них, найбільшому, написано: «Святій церкві – Михайло Криванич».
Чоловік замовив хрест аж у Кошіце, на ливарному заводі. Він був такий важкий, що коні повезти його не могли, а везли воли. Три тижні тривала ця дорога!
Під час другої світової війни вражі зайди зняли всі хрести з дзвінниці, аби переплавити на гармати. А Криваничів зняти не змогли, такий був надважкий. Дмитро, як і всі студенці, дивувалися: як його взагалі встановили на дзівнниці?
І нині його чути далеко за межами Нижнього Студеного. Коли звучить – Дмитру Криваничу здається, що це душа його діда озивається з сивої далечі-глибини літ…
– Як дзвін заграє – серце зомліває, – мовив батько. – Далеко чути дзвони. А май більше – наш, мого тата Михайла, най му буде світла пам»ять….
Вони завше йшли до храму з побожністю, урочистістю й легким хвилюванням. Цей дім – церква Святого Вознесіння – був і є для них, як і для всіх інших, місцем святим.
Але для Криваничів ця споруда є ще ніби аж рідною, близькою, бо там владарював дзвін керона Криванича – їхнього діда і батька!
Дмитрикові, який не зазнав діда живим, здавалося, що то не дзвін грає, а дід Михайло з ним розмовляє…
І не лише з ним, а з кожним, хто прийшов Богові помолитися, з горами-просторами, з Бескидами високими, з минулим, сьогоденням і майбутнім…
Андрій Дурунда, письменник
Розповідь про ювіляра читайте у газеті "Новини Закарпаття" в суботу, 23 жовтня. 2021 р.



2021-10-21
переглядів: 519
джерело: Андрій Дурунда

ДОДАТИ КОМЕНТАР (тільки українською мовою.):

автор:
коментар:


коментарі(0):

свіжі новини:
(нижній студений)

свіжі коментарі:
(нижній студений)

всі коментарі

найбільше читають:
(нижній студений)